Як вона опустилася до такого? Бич рівнин, нещадний повелитель людей і тварин, вона могла сіяти страх всюди, де забажає. Тепер же вона була далеко від своєї вітчизни, на межі безумства від голоду та місяців блукань, а її армія або загинула, або ще гірше. Коли вона переступила межу древнього лісу, у темряві зблиснув палаючий погляд. Щось красиве і смертельне шукало собі здобич у в’янучих сутінках. Безшумно воно розвернулося і пішло. Її охопила лють. Вона схопила іржавий кинджал і кинулася слідом за звіром, у надії повернути хоча б частинку колишньої слави, однак здобич постійно втікала від неї. Три рази вона заганяла звіра у кут і три рази нападала, однак бачила лиш тінь, яка зникала серед дерев.

На світлій вершині пагорба велетенська кішка більше не ховалася, а сиділа в очікуванні. Коли жінка стала розмахувати кинджалом, звір піднявся, заревів і кинувся на неї. Здавалося, смерть нарешті наздогнала її. Вона стояла, спокійна і готова. Та звір лиш вибив кинджал з її рук і зник у лісі. Тиша. Фігури у каптурах наблизилися до неї. Шанобливим тоном вони повідали, що Селемене, богиня Місяця, обрала її, вела і випробовувала її. Невільно вона виконала священний ритуал Темного Місяця, воїнів Сріблолісся.

Їй запропонували вибір: приєднатися до Темного Місяця і поклястися служити Селемені, або ж піти і ніколи не повертатися. Вона не вагалася. Прийнявши своє звільнення, вона відмовилася від кривавого минулого, і звідтоді її ім’я — Луна, загрозливий місячний вершник, нещадний і вірний захисник Сріблолісся.