Своє дитинство Каптурниця провела серед густої ідилічної рослинності, що колись вкривала межі Крімвола. Та королівство розросталося, а потреби мешканців та армії збільшувалися, і вугільні й лісові барони вгризлися в красу прикордонних лісів у спробі відцапати собі більший кусень, щоби задовольнити потреби своєї землі.

Оскільки мешканці древніх лісів не могли захистити свої домівки проти пороху й сталі, вони постали перед вибором — здатися на милість армії крімвольців і жити біженцями в окремих областях, або ж утекти в пошуках нової долі на північ, у населені привидами ущелини й гаї імлистого лісу Томо’кан.

Тож саме в тому лихому північному імлоліссі й росла Каптурниця, вчилася виживати серед хижих тварин Томо’кана, відкривала для себе світ бандитизму й завдання шкоди іншим, а також шукала всі можливі неприємності на своє хутро… та часто сама ставала цими неприємностями для інших.

Коли дим крімвольських пожеж донісся до її домівки, Каптурниця замислилася про всіх родичів і друзів, які могли вціліти під час вторгнення і тепер виживають на змученій землі, шрами на якій повторюють шрами на серці самої Каптурниці. Вона не змогла встояти й вирушила до краю цивілізації, щоби поглянути на те зло, що знищило її колишнє життя.

Там вона побачила, що почвари з дитинства — то зовсім не почвари. Це були просто… люди. Солдати, робітники, купці… і біженці. А солдати, навіть із їхнім порохом і сталлю — ніщо в порівнянні із загрозами Томо’кана, тобто справжніми небезпеками з мацаками й зубами, навколо яких потрібно танцювати швидше за вертляве насіння клену.

Вивчивши всі безпечні стежки й заплутані проходи того імлолісся, до якого мудрі істоти навіть підходити не наважуються, Каптурниця тепер нападає на всіх, хто насмілюється вдертися в ці хащі, і охоче забирає те, що їй подобається, та знищує те, що їй не знадобиться. Проте заблукалі мандрівники можуть бути спокійними, адже вона допомагає їм знайти шлях до виходу з хащів.