У підземеллях Деварка мстивий чаклун сидів у кайданах і замислював утечу. В’язницю свою він ділив з белькотливим створінням на ймення Найкс — злодієм, що його Мерзотна рада зробила невмирущим, аби довічне ув’язнення за крадіжки й ошуканство було якнайсуворішою карою. За довгі роки зіржавіли ланцюги бранця і глузд його прогнив; Найкс геть забув своє колишнє життя і навіть не мріяв про втечу.



Чаклун побачив у ньому ідеальне знаряддя для свого задуму, наклав чари Паразитування і вселився у тіло Найкса з метою розбурхати його лють; а поки почвара шаленіла би, чаклун сподівався повернутися до свого тіла та втекти непоміченим. Натомість чаклун опинився у лабетах чужого божевілля, настільки сильного, що сам був змушений йому скоритися. Пробуджений раптовим ковтком свіжого життя, Найкс прокинувся з кошмару безумства і скорився безтілесному голосу в своїй голові, який бажав лише одного — втекти.



У ту мить народився Життєкрад. Істота проникла у помисли вартових і солдат, змусивши їх відчинити в’язницю та повбивати одне одного. І перед бранцем лежав шлях на волю, устелений тілами для бенкетування. Життєкрад досі носить розірвані кайдани, як знак того, що ніхто не зможе його поневолити, але і сам він усередині залишається бранцем. Бо ж у єдиному тілі мешкає дві душі — безіменна лиховісна почвара та пан, чиєму голосу він нібито кориться.